І ось позаду навчання у Волинському
державному університеті ім. Лесі Українки. Я в гордому званні вчителя прийшла в
школу. Завирувало шкільне життя, почались будні. Хвилювалась безмежно, адже не
особливо відрізнялась від старшокласниць.
У моїй родині не було вчителів, зате я
вийшла заміж за вчителя із династії педагогів по материній і по батьковій
лінії. Перебуваючи в декретній відпустці по догляду за дитиною, подумувала
іноді не йти в школу (через низьку зарплату, звичайно). Але приходило Перше
вересня, я дивилася на свою щасливу свекруху, слухала її розповіді про шкільне
життя і переконувалась, що в нас однакова хвороба – «школа». Ця жінка за життя
ні разу не зрадила педагогіці, не пішла геть, хоч інколи було не з
медом. Любов до школи перетворилась на хронічну. І я не зрадила сім’ї, яка в третьому поколінні продовжує
сіяти розумне, добре, вічне. Зрозуміла, що вчительська династія – це основа професіоналізму і найкраща школа.
Тепер працюю разом з Ярославою Миколаївною в одному класі.
Для чого ж
народжується людина на землі? У чому полягає сенс життя? Напевно, у кожної
людини настає момент, коли вона ставить перед собою такі питання. І в тому
полягає той сенс, щоб дати на ці запитання відповідь. Не словом, а справою.
Справою життя.
Майже тридцять
вісім років працює вчителем початкових класів Рижок Ярослава Миколаївна,
здобувши педагогічну освіту у Бродівському педагогічному училищі та Дрогобицькому педінституті. Вона вчитель вищої категорії,
Відмінник народної освіти, Ветеран праці. Школярі, яких навчила, давно стали мамами й татами і ведуть до неї
вже власних дітей , бо твердо знають, що початкова школа – це фундамент, який
визначає подальше шкільне життя дитини. Якість того фундаменту залежить від
того , хто його «закладає», від першої вчительки. Навчити дітей гідній
поведінці може педагог, для кого гідна поведінка є стилем життя. Виховання в
Ярослави Миколаївни зводиться до трьох понять: по-перше, особистий приклад;
по-друге – сукупність відносин «сім’я – школа –вулиця», життєвий уклад – то основа всього; по-третє - це роз’яснення: намагатися словом пояснити
учневі, що й до чого.
Кожен вчитель цікавий своєю
неповторністю. Ярослава Миколаївна володіє хорошою інтуїцією. У спілкуванні з
дітьми вона тонко відчуває їх настрій, вловлює його коливання і, звісно, вміє
ним керувати : десь поступитися , а десь суттєво його змінити, не втрачаючи
контролю над ситуацією.
Б.Грінченко казав ,що справжній вчитель
– це людина, яка вийшла з народного середовища, є носієм кращих якостей рідного
народу , живе його інтересами , вболіває за його долю. Ці слова підходять і до
моєї героїні.Це треба бачити , як вона приймає все близько до серця , коли
розповідає про тяжкі моменти , що пережив наш народ , зокрема історію свого
батька , який служив в УПА . Часто співає, зі сльозами на очах, його улюблену
пісню « Хлопці з лісу…» А про збереження українських традицій в родині треба
писати окремо. Скажу лише , що всіх своїх дітей та онуків наша берегиня
«одягнула» у вишиванки. Сама тільки й шукає приводу виглядати справжньою
українкою. Каже , що у вишитій сорочці серце по-іншому б’ється, душа
очищається, а хвороби з тіла втікають.
Є на світі люди, для яких головне не
свої інтереси , а інтереси рідних і близьких, які біля цієї людини. До таких
належить і моя наставниця. Волею обставин їй довелось переїхати жити з м.Сокаля
у с.Тартаків. Розповідь про цю жінку , яку в селі люблять і поважають, була б
неповною, якщо не згадати її активну участь в художній самодіяльності Народного
дому с. Тартаків. Ярослава Миколаївна – незмінна учасниця хору та ансамблю
«Берегиня». Глибоко проникають у душу, прочитані нею вірші.
Цій людині природа подарувала щире серце,
наповнене теплом і ласкою. Їй притаманне почуття високої відповідальності не
лише за свою родину, тому й односельчани обрали її депутатом сільської ради.
Старенькі ласкаво кличуть її «Славцю», «Славуню», дорослі – традиційно
«Ярославо Миколаївно», а після зіграної нею головної ролі у виставі «Із життя
панів Урбанських» - «наша пані Урбанська».
Окремої уваги заслуговує тема: «Літо –
онуки». Завітайте! І якщо вас не зустріне привітна засмагла молодиця, то все
одно заходьте на подвір’я. Від
побаченого вам захочеться заспівати українських пісень: «Калина, калина…»,
«Чорнобривців насіяла мати», «Росте черешня в мами на городі». Старший внук з
дідусем (колишній вчитель фізики) щось майструє, а бабуся з дівчатками,
заквітчаними віночками з лугових квітів, веде кізоньку Білку додому. Пора
внукам (а їх шестеро) молоко пити. Пиріжки сьогодні з суницями…
Думала, що про
вчителя - важко писати буде. А виявляється, що про нас, вчителів, писати дуже
легко, тому що нічого вигадувати не треба, просто описати як є. Нехай вибачать
мені «некрасівські жінки» , але куди їм з «конем на скаку», з «горящей избой»
до теперішніх вчителів – фахівців, які працюють з сучасними дітьми і батьками,
із зарплатою, яку нам весь час уряд «підвищує», із впровадженням нових
стандартів освіти, з сучасними формами атестації. Серед них і моя наставниця,
яка продовжує віддавати своє серце дітям.
Звідки ж
черпає вона оте «педагогічне світло»? Мабуть, з любові до своєї професії, від
щасливих вогників в очах думаючих школярів та щирої поваги їх батьків, приємних
новин від своїх рідних, від спілкування з природою і без сумніву від щирої
молитви і співу в храмі.
Є чудова
приказка: «Людині в житті повинно повезти тричі: у кого народитися, у кого
вчитися і з ким одружуватися». Так, це дуже важливо – у кого вчитися.
Є речі значно
важливіші за дипломи, грамоти і нагороди. Це любов, доброта, гарна порада й
щира дружба. Саме за них я вдячна Ярославі Миколаївні найбільше. Вона стала для
мене вчителем життя.
Людмила Рижок,
вчитель Сокальського НВК
«ЗШ І-ІІІ ст. №4- ліцей»
Немає коментарів:
Дописати коментар